Може, колись я тут уже помирала,
У цьому самому лісі,
Під запах мокрого ґрунту,
Мускусне дихання сосон
І такий божевільно-яскравий
Жовтий колір кульбаб.
І вітер так само
Лизав мені щоки,
Зголоднілий до крові,
Слухав музику мого тіла -
Мелодію вен, які грали за струнні,
І партію серця,
Що барабанило ритм.
А всі ті мурахи, які
помирали одночасно зі мною,
Відчували, що це не намарно.
Бо нарешті, так ніжно і пильно,
Так повно, не гублячи ні сплеску, ні звуку,
Так уважно
нас слухав ліс.
