Обсипалось листя. У сивих туманах
Приходить по ранках провісник зими,
Довкола природа злиденна й захланна,
Неначе у душах розтріпаних ми.
Обсипалось листя. З акацій і граба,
Обсипалось долі, лежить і мовчить,
І тільки на дубі пожухле, незграбне,
Побите морозом, та все ж шелестить.
У зиму заходять пониклі дерева,
Слухняні й покірні, неначе ченці,
А дуб не здається, повстав проти неба,
Вважає, що долю тримає в руці.
А поряд береза журливо-журливо
На дуба погляне і тихо зітхне:
- Ну що те повстання твоє норовливе,
Як листячко мертве, а корінь засне
У мерзлій землі під снігами пухкими,
Засне до пори, коли зійде зима,
І струсиш ти листя руде й норовливе,
Щоб нове зродити разом з усіма.
І ми собі мислимо, що богобори,
Самі собі, мов, хазяї на віки,
А стане душі затісною обора,
То нікуди йти, бо кругом смітники.
І все, що гляділи, неначе дуб листя,
Усе – пустота; все – непотріб, дурня,
Бо дасть Бог у душу нового намиста,
Однак починати все треба з нуля.
