Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86410

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Вірш

БУРДА

© Сергій Двірний, 09-01-2016
Ой травичка-чеберячка,
Золоті хліба,
Жила жінка-одиначка,
А і з ней дитя.

Дівчинка. Таке ж гарненьке,
Як той тихий став!
Була втіхою для неньки,
Що б хто не казав.

Та не довго жила ненька:
Хвороба з світу ізвела,
Збули сироту скоренько,
Бабці до сусіднього села.

Бабуся, добре серце,
Плакала над ней щодня,
Вона ж гнулась мов деревце,
Ніяковіла, - знай, дитя!..

Тихий став не розплескався,
В берегах зоставсь,
Як би хто та й не старався,
Другом їй не став.

Що їй школа, що їй гульки,
Мчить хутчіш в поля,
Кладе трави на дно сумки,
Яр-долиною гуля.

Або ж ляже десь край лісу,
Зорить вишину,
Сукня зіб’ється із плісу,
Руки-крила в полину.

Вже бува і сонце сяде,
Йде додому у вінку,
Не сором їй свого наряду,
Лиш усміх тихий в барвінку.

Та людям дай бодай зачіпку,
Вже селом і поповзло,
Зробили з бідної калічку,
Мовляв, із головою щось було.

Чи мо’ такою й уродилась,
Чи мо’ звела з ума біда,
А мо’, - хто зна?, - гадюччям вилась,
В душі дитячій відьомська бурда.

Отак Бурдою і прозвали…
Відсохнуть хай їм язики!
За парту сісти рядом гидували,
Дражнили, насміхались напрямки.

Вона ж на все це не зважала.
Блукала за селом із року в рік,
Ліщиною малечу пригощала,
Мовчала, не вела образам лік.

Хіба що сумно усміхнеться,
Коли з рук видеруть дитя,
До них спиною повернеться,
Та й піде геть: таке життя!..

Літа літали за літами,
У квітах виросло дівча,
Ходило тихими стежками,
Була що на вітру свіча.

Вдягалась просто, навіть вбого,
Карміном не підводила вуста,
Відповідала щиро, не розлого,
І мріями не линула в міста.

Байдуже як її взивали,
Бурда чи відьомська душа,
Мавкою себе іменувала,
Й ім’я своє читала мов вірша.

Поле, ліс, високе небо,
Ось що вабило безжурний дух,
Нічого більше їй не треба…
Ба, більшого і не було навкруг.

Сімнадцяту весну вже зустрічала,
Мав бути скоро випускний,
Ту майську ніч додому не верталась,
Бабуся тужить: «Боже, правий, крий!»

Знайшли аж вранці, край долини,
Загинула б, не здибай там її пастух,
Суконочка роздерта, зламана калина,
Побита так, що ледь живіє дух.

Збезчестили, а потім убивали,
Аби ж ніхто не взнав ґвалтівника.
Та вижила, аж лікарі подивувались,
Шептались: мать’ божественна рука.

Коли ж на третій день прийшла до тями,
Вказала на Івана, голови синка.
Ой краще б не копала собі ями,
Впізнавши в нім свого ґвалтівника.

Та слухати нікого не хотіла,
Стояла твердо: він, і тільки він.
Відкрити мусили проти Івана діло,
Взяли під варту, кинули в казенний дім.

Тут все село на захист Йвану стало,
Гнівилося, сміялось і кляло,
«Явила, бач, своє гадюче жало,
Надумала згубити парубка на зло.

Авжеж, сама не гам й другим не дам!
Ви ж тільки разом їх поставте:
Вона – один лиш бруд, і стид, і срам.
І красень він – чи б пожадав те?»

Урешті решт, Івана відпустили,
Мовляв, не довели його вини,
Та й дружно так за нього всі просили,
Що гріх і не звільнить, Господь його храни!

А потім знов прийшли до неї,
Уклали в руки ручку, папірець:
«Чи ж гоже буть для всіх суддею?
Тим паче, як одна – твоя ж бабуся мрець!»

«О, Господи! Моя бабуся вмерла?»,
«Не витримало серце: вчора панахиду відбули.»
«Моя голубонько!.., - і сльози навіть не утерла,
Черкнула підпис, куди їй руку підвели.

Зо два місяці пролежала в лікарні,
Доки сама стала їсти і ходить.
Зітхає: «Що ж, тепер слова за каліцтво не марні -
Кульгаю, одноока й голова весь час болить»...

Приїхала додому. Зайшла в порожню хату.
Постояла. Розплакалась. Та й нумо на гробки,
Могилку обняла, кляне судьбу трикляту,
«Бабуся, моя рідна!», - пальці коле об вінки.

Ходила на могилку кожен божий вечір,
Вночі гуляла лісом, полем за селом,
Удень сиділа вдома, крутилась біля печі,
Або ж перебирала трави-зілля під вікном.

Виходила у люди дуже рідко,
Хіба в аптеку, пошту, магазин,
Туди й назад. Хай навіть кликне і сусідка,
Кивне у відповідь та й шкутильгає вже за тин.

«Ти ба, як, стерво, запишалось!, -
Плювали вслід їй селюки, -
Була при смерті?! Гляньте, як одгадувалась!,
Мать’ мало били, сучку, відьмаки.»

Так дні за днями тоскно й проминали,
Одколосилось літо, осінь роздяглась,
Уже й святки благополучно одгуляли,
Аж ось із її хати якась содома донеслась.

У глупу ніч і крик, і плач, і наче завивання,
А потім тиша. Й знову крик аж душу розрива,
Хрестились люди, юрмились до рання,
Боялись увійти: «Хай нас Господь спаса!..»

Із першим променем ввалилися у хату,
Лежала долі, в крові баюрі,
Витріщились на пуповину не відтяту,
На немовля між ніг, аж зойкнули старі.

Дитя не вижило, як не клопотались,
Думали, не виживе й вона,
Оклигала. Над іванчуком маленьким побивалась,
Коли у землю опускалася труна.

І знов село за неї гомоніло,
Плело таке, що й в голову не взять.
Для неї ж все у світі помарніло,
Вже не ходила і в поля блукать.

Сиділа, день у день, безвилазно у хаті,
Плакала, кипіла, по стіні шкреблась,
Трави-ряст розклала по кімнаті,
Ляльку з них сплела: «Ну, вилитий Івась!»

Вбралася у чорне: бабчині спідниці,
Сума через плече, на голові платок…
Встає раніше ранішньої птиці,
Між дворів вже стукає її ціпок.

Все ходить, попід носа щось бурмоче,
Ні з ким не заговорить, дорогу перейде,
Лиш до дітей обізветься охоче,
І усміхнеться так – мороз по шкірі йде.

Роки минали за роками,
Вона все цокала ціпком,
Іван дівча навідав зі сватами,
Корогва майоріла над  двором.

Наступної весни й дитятко уродилось,
Їй-богу, янголя! Не чаяли душі!,
Бурда лиш усміхом кривилась,
Знов стала пропадать у лісовій глуші.

Росло дитя батькам на втіху,
Четвертий рік уже пішов,
Бурда, як водиться, давала по горіху,
І усміхалась знов і знов.

Та ось, дістала з сумки ляльку,
Із трав пахучих сплетене маля:
«Спи разом з ним аж до самісінького ранку,
Воно розкаже, де старший братик твій гуля.»

На третій день дитя пропало:
Чкурнуло десь зрання, не повернулося на ніч,
Усе село навкруг його шукало,
Нема ніде: батьки голосять пліч-о-пліч.

Затим знайшли ту ляльку із мурави,
Під ковдрою лежала у дитя,
«Бурда!, - збагнули зразу ж, - Її трави!
Невже, на зло, маля позбавила життя?»

Побігли всі хутчіш до її хати,
Іван од люті сам не свій,
Нумо по двору дитя шукати,
Перевернули все, немов промчався буревій.

Вона ж стоїть посеред хати,
Й регоче так, що аж трясе,
За коси став Іван її тягати:
«Кажи де син! Тепер тебе ніхто вже не спасе!..»

«Твій син? Уже давно в могилі.,
А ти не знав?! Ну, що ж, тепер вже будеш знать.»
І знов у регіт, такий що всі упали в силі,
Іван мов очманів: ох, боляче дитя втрачать!..

«А, щоб ти здохла!, - кинув на підлогу, -
Кажи, де син? А, то живцем спалю!»
Зітхнула: «Ніхто не зна звідтіль дорогу,
Туди ж шляхів, що в небі журавлю…»

Скипів, аж губи побіліли:
«Геть з хати всі!», - пха натовп за поріг,
Закрив вікониці, підпер дверцята покосілі,
Обклав пшінинням: спалити відьму – то не гріх!

Черкнув сірник: «Куди поділа мого сина?»,
Знов регіт з-за стіни – і спалахнув вогонь.
Як порох зайнялась суха купина,
Мов кров, заграва розлилася осторонь.

Коли ж вогонь накинувся на стріху,
Всі мов отямились і ну репетувать,
Злякалися, вже стало не до сміху,
На двері воду ллють… та вже вогонь не вгамувать…

Бурда ж і далі з хати реготала,
Затим почувся стогін, крик…
Вже мовчки хата в небо догоряла,
Лиш пломені високі вітер стриг.

На другий день знайшлось малятко:
Забрело аж в залісне село.
До мами тягне пухлі рученятка,
Сміється так, немов нічого й не було…

Бурду ж, укинувши до домовини,
Віднесли за цвинтар, у поля -
Не поховали біля рідної дитини:
Хіба ж для відьми кладовищенська земля?

Не було ні служби, ні віночка,
Ані людей - одні лиш п’яні копачі,
Дзвеніли з неба жайворів дзвіночки,
Коли ковзнули вниз мотузки на плечі.

Надгробочок лопатами оббили,
Хреста не ставили, ані, бодай, стовпця,
Мовчки по цигарці запалили,
Сплюнули: хай сказиться робота ця!..

За кілька літ і сліду не лишилось од могили,
Дощі розмили, вітром розмело,
Пташки в траві гніздечко звили,
Літають раз по разу на село.

Ой травичка-чеберячка,
Золоті хліба,
Жила жінка-одиначка,
А і з ней дитя…        

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 17-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.30648708343506 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …