|
|
| Авторів: |
2685
|
| Творів: |
51026
|
| Рецензій: |
95767
|
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 42104, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.189.180.244') Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed
|
Художні твори
Поезія
Поема
|
|
|
| © Катруся Степанка, 09-01-2016
|
4 частина
«Любові стежка не пряма – крива»
Я розкажу тобі, дитино, про життя
Поки цікавишся і хочеш все почути,
Усі мої позаду відкриття
І в молодість роки не повернути.
Що? В тебе є питання? Хочеш знати,
Як серце лікувати нам від болю?
Якби ж то знати, як його латати,
Ми не носили б жалі за собою.
Поназбираєш горя за плечима,
Печалі й радості упереміш,
А смерть – завжди вартує за дверима,
Вона все поруч, хоч біжиш, хоч спиш.
І їй все рівно, що у торбі маєш,
Яку тягаєш ношу за собою,
Чи біль, чи щастя у собі тримаєш,
Вона чекає. Забере любою.
От і подумай, що хочеш носити
Любов, добро і ще веселу вдачу,
А чи своє серденько колотити
В журбі, печалі й розпачі на здачу.
Так, так, миленька, вибір за тобою.
Носити за собою біль, образу,
Морити серце тихою журбою,
І розум свій доводити до сказу.
А чи навчитися відразу всіх прощати,
Молити Бога про заблудлі душі,
Просити розуміння. Розпочати
Бачити й чути, попри всі беруші.
***
Схилила голову і слізки на очах.
Твоє серденько крається від болю?
Його ще переповнює і страх,
Який паралізує твою волю.
Що сталося? Які такі дива?
Учора ти була така щаслива…
Любові стежка не пряма – крива.
На ній надія, лиш не мерехтлива.
Трішки поплач… Повідай, у чім річ?
Удвох, я думаю, знайдемо цьому раду.
Можливо скинемо усі печалі з пліч,
А ні, то може дам яку пораду.
Не завжди можемо й зарадити уміло,
Коли душа від болю вже німа,
А від душі болить і наше тіло,
Хоч ти здоровий. У душі зима.
Це страшно. Серце може замовчати,
Стати байдужим чи закаменіти
До нього тоді марно докричатись
І день у день, і рік у рік… марніти.
***
Стрепенулася. Здається дивним.
Болі тіла через душу - не ймеш віри?
Так. Болить. Яким би не був сильним,
Дотик пальцем, болючий для шкіри.
Нажимаєш, хоч яку частину,
І від болю, аж замружиш очі,
Кожну мить ти розумієш – гину.
Мертві дні і мертві твої ночі.
Порятунок. Ти не знаєш в чому.
Чим полегшити безмірні муки…
Впевненість, що є кінець усьому,
Як коханню, так болю розлуки.
Час лікує. Це додає сили
Пройти усі терни в темноті,
Спогади хоч як би не палили,
Розумієш – вони золоті.
Всі вони твої, вони з тобою,
Біль затихне, розтануть печалі,
У повітрі запахне весною,
І відкриються у мріях нові далі.
Але ці прожиті в щасті миті,
Будуть гріти душу весь твій вік,
Бо вони були коханням шиті,
Де хвилинам ми втрачали лік.
***
Терпиш і чекаєш, надія на час,
Це твої розрадники у горі.
Він єдиний, хто лікує нас,
Коли серце і душа коханням хворі.
Давай житимемо зараз і тепер,
Щоб цю мить, майбутній час не «зжер».
Посміхнулася. Повисихали сльози.
Досить нам, що за вікном морози.
***
Кохання де шукати? Випадковість.
Тебе веде, як ляльку на нитках.
Ось, я. Попала не у свій автобус,
Не розуміючи, чому? І що? І як?
Сідаю. Дивно. Незнайомі люди.
Автобус повний. Де тоді свої?
То ж, оглядаюсь, роздивляюсь всюди.
Ні. Всі чужі. Ці точно не мої.
Виходити вже пізно, вирушаємо.
Хай так. Знайомі в іншім їдуть.
Потім знайду. І чую вуха краєм,
Поруч мужчини тихенько гудуть.
– Вродлива жінка. Знаєш хто вона?
– Яка? Ось, ця? Так. Знаю. Зводило життя.
Гарненька правда? І ще й не дурна.
Єдина жалість. В неї є дитя.
Зрозуміла. Це про мене мова.
Стали цікаві «базарні бабИ»,
Глянула на них. Вони ні слова.
Знітилися і сидять, немов гриби.
Бачила одного. І теж знаю.
А над другим розлилося світло…
Тільки кругле сонце пам’ятаю,
В нім портрет і погляд. Інше зникло.
Сонечко й понині гріє душу,
Це кохання безмірним було.
Я признатися тобі і собі мушу,
Більше моє серце не цвіло.
***
Усе те, стирається що оком,
Серце пам’ятає і врази
Повертає струмовим потоком,
Вже потушені у мріях образи.
Стерла пам'ять. Збереглося серцем.
Воно все… у тайні береже,
Гріло що і що пекло, як перцем,
Що нещадно різалось ножем.
Так, дитино, перші почуття
В сердечній пам’яті вже місце мають.
Сьогодні ти зробила відкриття,
І що дозволиш, те люди напхають.
***
Ти кажеш, з милим вчора посварилась,
В розмові відповів тобі не так?
А ти всю ніч проплакала, журилась…
І вирішила – він не твій юнак?
Серце плаче, слухатись не хоче,
Змішалися думки і почуття в клубок,
Усередині тіло все клекоче
Від рою неприборканих думок.
Я звідки знаю? Чи мені не знати.
Таких клубків назбирано за долю.
Дається старість, щоб їх розмотати,
Вже знаючи, що більшість була грою.
Все просіваєш в пам’яті. Розлуки.
І зустрічі. Слова кохання й навпаки.
У них - світ щастя… і безмірні муки.
Всі квіти… і асфальтові катки.
Любов прощає. Так. Усе прощає.
Бо не простити легко, як не любиш.
Коли кохання не зачепить краєм,
У цій дорозі ти все тільки губиш.
Одне лиш серце царювати має,
Воно береже душу для любові,
Весь розум всесвіту у нім. Воно це знає.
Бо там любов закладена в основу.
***
Між вами тільки непорозуміння,
Розум розводить, а серце єднає.
Лише в кохання є таке коріння,
Смертельний смерч його не вириває.
Тепер тобі сказати маю право,
Мої роки – мої учителі.
Хоч як , кохання ранило криваво,
При згадці, сльози радості текли.
Любов без меж – безмежні і страждання.
Усього порівно. Це є два полюси.
Нам не болить, коли мертве кохання.
Скільки потворства – стільки і краси.
Проходить і зникає біль з роками,
А щастя залишається в собі,
І гріє душу теплими струмками…
Тепер все це, розказую тобі.
Поплачеш. ВідійдЕш і дякуй долі
За кожну мить в коханні і теплі.
Ми за життя з’їдаємо пуд солі,
Любов перекриває всі жалі.
***
О. Бачиш? За вікном вже мерзне.
Біжи до нього. Засвітилося в очицях.
Що? Знову маєш щастя величезне?
От-от. Лови. Бо то і є Жар-птиця.
Як вдвох радіють! Не по чім зима.
Сніжками бавляться, валяються в снігу.
Я, знову в цьому кріслі… і сама.
Лиш спогади вгамовують тугу.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
