Серед поля посадив свою тополю,
Серед степу коней він своїх розпріг,
Серед віку все шукав свою він долю,
А вона десь загубилась, як батіг.
Серед поля пірамідою тополя,
Серед степу коні ген за виднокрай,
А у нього: - Де ж ти, де ж ти, моя доля,
Відшукайся, знак мені якийсь подай.
Та мовчання поміж листям аж до крони,
А над степом, а над кіньми, між отав,
Хриплим голосом віщують щось ворони,
Та чи знак то, чи лиш птахи – він не знав.
І тоді лиш, як усохла вже тополя,
І тоді, як одичавів геть табун,
Серед літ його з’явилась раптом доля,
Промайнула, він же навіть не збагнув.
Серед поля знов садив нову тополю,
Коней, зведених у дикість, запрягав,
І шукав свою давно минулу долю,
Що горнулась, тільки він її не взнав.
