|
|
| Авторів: |
2698
|
| Творів: |
51624
|
| Рецензій: |
96047
|
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 42051, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.142.131.51') Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed
|
Художні твори
Поезія
Вірш
|
|
|
| © Михайло Нечитайло, 29-12-2015
|
Він так любив її, кохав,
Що інших і не існувало,
Та до пори цього не знав,
А очі знали, очі взнали
З одного погляду її,
На лавці вгледівши неждано,
Одну-єдину на землі
Занесли в серце, як жадану.
Він, може, це і зрозумів,
Та був обплутаний цепками,
Що років три тому надів
Своїми власними руками.
Був час, зневірившись у тім,
Що є те серце десь на світі,
Що здатне стати світом всім,
Летів у перше-ліпше літо.
Аби лишень було тепло,
Аби хоч трохи часом гріло,
Аби в душі хоч щось жило,
Або, принаймні, просто тліло.
Там, біля лавки, він злетів,
Але не зміг зіграти ролі,
Тож приземлився й не посмів
Порвати долю ради долі.
Десятки літ очима пас
І гнав із серця батогами,
Не розумів – прийде той час,
Прийде за сивими вогнями,
Прийде, неначе дивний сон
Серед далекої вже ночі,
Де із озер очей-долонь,
Текли слова її пророчі:
- Жаданий, душу бережи,
Прийдуть часи, і я з дороги,
Вернусь туди, усім скажи,
І не пущу туди нікого.
Він з того сну запам’ятав
Хіба тепло долонь на грудях,
А час летів, а світ палав
І сипав попелом по людях.
І сипав попелом із літ,
Спаливши половину віку,
І «устаканився» вже світ,
Чим далі йдеш, тим менше світу.
На попелищі й стрів її,
Повторно давнє те кохання,
Сліди із юності свої,
Як покарання, як страждання.
Як муки, кару, біль, тюрму,
Де грати товщі за колоду,
Весняну квітку чарівну
Серед осінньої негоди.
І зрозумів, вона прийшла,
Ота одна, одна на світі,
Та перешукана душа,
Найкраща квітка в морі квітів.
Вона прийшла вже після жнив,
Немов із юності, з комори
Очікувань, і він ожив,
Впустив її до свого двору.
І там вона все підмела,
Як обіцяла, у господі,
До хати щастя завела,
Як затишок між непогоди,
Принесла мир серед війни,
Принесла спокій серед бурі,
Та не звільнила із тюрми,
Тюрми життя, із кучугури
Прожитих днів, нажитих справ,
І брил обов’язків затвердлих,
Без сподівань її кохав,
Аж серце плакало і мерзло.
Він без надій її кохав,
Та інших вже не існувало,
Душа боліла, сам страждав,
А серце плакало й кохало.
Гірка сердечна та сльоза,
Котра його дотла з’їдає,
Якщо тебе ще не знайшла
Ота душа, котра шукає.
Та не смертельним той є шов,
Який сльоза на серці крає,
Якщо на світі стрів, знайшов
Ту душу, що тебе шукає.
Одна на світі лиш біда,
Котра нас мучить і карає,
Збігають роки, як вода,
І втрачене вже не вертає.
Хіба на тайних островах,
Про котрі знати всім не дано,
На мить воскреснуть у віках
Кохана і її коханий.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
