На світі острів існував
І всяк до нього мандрував
З колиски та до схилу літ,
Щоби там папороті цвіт
Отой, що щастя всім несе,
Дарує вимріяне все,
Знайти, зірвати і спізнать,
І більше вже не мандрувать,
А жити в радощах, цвісти,
Звести омріяні мости
До наших дивних островів,
Де жити б кожен так зумів,
Як був задумав з юних літ,
Бо там один існує світ,
Де мед тече, кисіль пливе
І лиш приємне все живе.
Та от біда, що острів той
Серед болота, ніби Ной
З ковчегом серед вічних вод,
Дійти до нього без пригод
Ніяк не можна.
Із боліт
Отих не витягнеш чобіт,
А треба йти, а треба йти,
Бо манять поклики мети.
І ми бредемо, ми йдемо,
Ту твань щоднини товчемо,
Уже йдемо і без чобіт,
Бо загубили між боліт,
Уже йдемо і без мети,
Уже мета одна – іти.
Куди – не знати, та йдемо,
В ходу життя все кладемо.
Отак і вік свій пройдемо,
Серед боліт змарнуємо,
А острова нема, пропав,
Либонь, міраж в очах стояв,
Із юних літ, із ранніх днів
Всяк бачив те, що захотів,
І брів до мрії островів,
В болоті ж буднів посивів.
Ну, що за світ, ну, що за гріх
Так осідлали нас усіх,
Бредем на острів майбуття
Серед болота каяття.
І острів – ген, і острів – там,
Болото ж тут, і всеньке нам,
Не вичерпать, не перейти,
Відсутні будь-які мости,
Нема чобіт, і ноги - в кров,
Вперед веде одна любов,
Не знать до чого, та йдемо,
І живемо, і живемо.
