Перша вчасність задовго.
Перше зізнання причетності.
Вікна смутяться вологими шибками,
нудними очима поглядів назовні.
Черствіє постіль, облишена вранці,
залишена в грудневому безтінному світлі дня.
Перше відчуття спокути,
спокуса зайвої посмішки.
І ти, така доречно бліда
дивишся на мене
з іншого краю спокою.
