Хмари були плескаті, день насувався з ночі,
день насувався долі, наче всю ніч не спав –
тільки одне багаття, сонне руде багаття
поміж беріз цибатих і швидкотілих трав.
Відсвіти не сочились, не зігрівали сіру
млість листопадну, хижу пізньоосінню млу.
Милий, скажи, наскільки, милий, скажи, чи дуже,
милий, скажи, чи треба сонця моєму чолу?
Чи може попід ранком, де височіють верби –
верби іще зелені, верби уже важкі –
може густіє промінь, може стримить у безвість
промінь навколосвітній з раненої душі?
Тихо. Неначе в журі, як ув осіннім лісі,
м'ятім осіннім лісі виструнчились на суд
білі кленові душі, сірі свічада буків –
а їх поїла тиша гордих осінніх смут.
