Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Таке як є. Не тільки про красиве.
У ньому повно є багнюки і сміття,
А в посмішці лукаве і зрадливе.
В якому біллю розтинає груди,
А серце розриває на шматки,
Біди і горя почорнілі люди,
Душа полатана і там одні латки.
Що знітилася? Бачу по тобі,
Зазнала й ти ще з малечку біди.
Про рай земний у розказні любі,
Вже недовіри лишені сліди?
Не думала і я на старість літ,
Вмиватимуся гіркими слізьми,
Ввалюся скоро, мов старенький пліт,
Накриють мене ангела крильми.
Хотілося б у спокої, без страху,
Заснути з посмішкою щастя на віки,
Щоб дощик сонячний накрапував із даху,
І свіжістю повіяло з ріки.
Тут, в цій хатині край води
Я народилася. Надіюсь тут помру.
Усі мої дороги йдуть сюди,
В якому б не бувала я миру.
Чому заговорилося про смерть?
От розбажалася. Ти кажеш скільки, скільки?
Сто років жити ще? Навіть і чверть,
Багато. Нащо мені стільки.
Ще молодою розмовляла з дідусем,
Життя прожив, а в ньому щастя, й лихо,
Я слухала з здивованим лицем,
Він говорив і лагідно, і тихо.
***
– Не треба проклинати ворогів,
їм, просто, побажати довго жити,
так довго, щоб померти вже хотів,
не може гірше покарання бути.
Казав так мій старесенький дідусь,
який розмінював своє сторіччя,
– Я б з радістю спустив би кволий дух,
давно вже стерлися усякі протиріччя.
Ще серце кріпке, тіло ж бо - безсиле,
в усіх молитвах плутаю слова.
Єдине, що залишилося миле,
молитву лиш, сприймає голова.
Безпомічність, коли вже розум смирний,
ця люта кара переходить в вічне…
хвилина - рік, година – крок безмірний…
усе стояче і гниле…, а не протічне.
Увесь цей простір ти на самоті,
… початку де немає і кінця…
було усього у моїм житті,
давно готовий «вдіти я вінця».
Якщо ти хочеш, внученька, добра,
бажай прожити всім, допоки сам
даєш ти раду, навіть хоч стара,
але не в тяжкість ні собі, ні Небесам.
Найважче бути довгим тягарем,
безпомічним, капризним, мов дитя,
коли життя проходив королем,
тепер існуєш купою сміття.
Дивилася на нього зі сльозами.
Так мені шкода, бо дідусь.
Хай би ще жив…
На його ж місце, не заманиш калачами,
й приміряти на себе б не хотів
той довгий вік, який усім бажаєш –
сто років, двісті, триста… щедрі ми.
Добре воно чи зле і сам не знаєш,
ми молоді, ми всі ще із крильми.
Молили завжди баба і дідусь:
– Дай Боже днів допоки даю раду,
щоб не обтяжувати дні, хоч би комусь…
Я пам’ятаю кріпко ту пораду.
Сама прошу тепер про це Отця:
– Дай Боже років стільки… поки кріпка,
бо вистраждана мудрість є ось ця,
й остання мить життя... хай буде легка.
***
Що засмутилася? Дитинко, чи тобі
Час сумувати. Жити ще і жити.
Воно, звичайно, добре і собі
Років щасливих ще наворожити.
Але написаний усім на небесах
Вік кожного. Все інше, то в омані.
Ти відпусти із серця тихий страх,
Усього тільки – розгорни долоні.
Ми думаємо щастя десь далеко,
Повинні все життя його шукати,
До того, всі дороги йти не легко,
Одні тривоги й непомірні трати.
А щастя не відходило від нас,
Не покидає ні на мить, ні на хвилину,
Чекає терпеливо весь цей час,
Коли з себе і я тумани скину.
Втрачаєш час на пошуки його,
А роки йдуть, о, ні – біжать, летять…
Йой-йой, а ти рознюнялась чого?
Отож бо. На пусте життя не трать.
Дорога мудрості сплітається роками,
Стражданням серця, плутанням думок.
Із ламаними крилами й рогами…
Давай на цім завершимо урок.
Мої думки теж плутатися стали,
Слова вже забуваю і події.
Мої роки чорні ворони вкрали,
Забрати лиш не можуть наші мрії.
Біжи.
Виглядає хлопчисько. Ти вродлива.
Дай, Боже, матимеш щасливу долю.
Побігла. Ти дивись яка кмітлива.
Посплю.
Відпущу і свої думки на волю.
