щовечора ми ходимо на той самий цвинтар
дивитися як помирають птахи
спершу ми намалагися їх рятувати
але їхні крила розсипаються від дотиків
і птахи плачуть від безкрилля
ми пам'ятаємо їхні імена
витоптуємо їх на піску і снігу
пошепки промовляємо уві сні
виводимо вугіллям по стінах
ми приносимо у їхні гнізда
сухі трави зерно і мідні монети
плетемо загорожі із терну
чекаємо що прилетять пташенята
але у тих свої гнізда свої імена і свій цвинтар
щоночі ми засинаємо під схлипи гілок
ховаючи під повіками трохи дощу
і та з нас що прокинеться останньою
теж стане птахом
із синьою пір’їною в косах
