***
Це опадання листя - наче сповідь.
Це як у потязі летять слова
у пасажиро-простір, і у слові
історія народу вікова.
Це схоже на тихенький мамин гомін,
коли вже зрілий син присів на мить
і задивився на знайомий комин —
не впізнає, а мама гомонить...
Це схоже на листи авіапошти,
коли душа дівоча на папір
лягала тугою, та листоноша
у відповідь її минала двір.
У безкінечність монолог цей лине, —
тонка надія стомлених дерев.
Останнє листя дерево покине,
і загірчить сльоза, немов калина:
слова не вічні — пам`ять хто б зітер.
