«Виє вітер а небо синьо-лілове
І вороже І ні рядка цілий рік»
(Гійом Аполлінер)
Ми йшли назустріч світанкам
Нам гріло рамена Сонце,
Перед тим, як піти за обрій,
Нам співали невтомні вітри
І любили нас завірюхи:
Цілували сніжинками в чола.
Ми йшли крізь сніги і тумани,
Ми шукали у небі зорі,
Пірнаючи в темні безодні,
Ми гріли руками залізо,
Ховалися від куснів сталі,
Які шматували тіло,
І звільняли зболену душу:
Лети альбатросом в небо!
Ми рахували хвилини
Які нам лишилось прожити
До вечора хворого світу,
До ранку наших ілюзій,
Ми стали стіною плямистою
На шляху диких вандалів,
Ми боронили людяність,
Ми вчилися помирати.
Тепер вчимось забувати –
Те, що треба забути:
Біль і тягар печалі.
Тепер вчимось пам’ятати –
Друзів і побратимів,
Які відлетіли в вічність.
