| © Сергій Двірний, 05-10-2015
|
- Ми мало спілкуємося… злочинно мало…
- Авжеж, тату…
- Ти плачеш?
- Так… Я думала ти не помітиш…
(говоримо по Скайпу: вона в Канаді, я в Україні)
- Не плач…
- Просто, ти так це сказав…
- Все буде добре, доню!.. Тепер будемо розмовляти частіше. Наприклад, кожного понеділка, згода?
- Давай! Було б супер!..
Здавлені, лишень для себе сльози,
мов опинився в майбутті,
опісля смерті:
так буде плакати за мною,
коли мене уже не буде,
коли розділить нас не простір,
а невблаганний час…
Авжеж, машини часу наші діти,
що переносять нас в майбутнє,
вертають у минуле,
ведуть зворотній відлік смерті,
старанними стенографістами вмирання,
що уболіваючи за нас, пантрують нашу гибель,
нотуючи ретельно сивину, болячки, неміч,
похорони друзів, однокласників, колег,
немов проґавити бояться…
дбайливо, рік за роком, витісняють із життя,
обмежуючи ревно нашу участь:
воно вам треба? відпочиньте, любі!
Меткі хронометри батьківського забігу,
з народження приймають нашу кров,
ім’я, подобу, риси, маєстати,
перебирають наші вдачі, жести, звички,
мрії, починання, почуття, думки,
гуртом і в роздріб,
ліплять нас у новому поєднанні частин,
витворюючи нас не в нас,
в собі, – машинах часу, -
аби могли паляндрувати ними,
крізь власну смерть, у майбуття,
розкладом у безладі тривання,
ладами чужо-рідних існувань,
де за облатку твого тіла, за кров вже випиту до дна,
заплатять стертою монетою поминок,
дев’ять… сорок днів… півроку…
рік… три…
і все…
Так і є: живоуроджені машини часу,
що розбирають нас на запчастини,
як розібрали ми своїх батьків,
колись,
потроху, впевнено перебираючи над нами владу,
допоки не залишиться від нас одна лиш пам’ять,
підміна доконечна наших точок зору
їхніми -
ними в нашій шкурі.
Все людство - ця машина часу,
вільне з’єднання очей, бажань, рук, виразів облич,
здібностей, грудей, смаків і вдач,
де кожен рисами перебува у всіх часах
й, воднораз, усіма часами в собі,
так що не знати хто і де, який, від кого,
немовби мова за одну людину, -
людей людину, -
що сама себе невтомно комбінує
в мільярдах,
водночас, рідних і чужих подоб,
у котрій час не котить колією -
ряхтить мов зорі у небесній сфері,
наступність поколінь яких - сузір’я,
довільні й зарівно умовні,
як візерунки,
довільного й умовного числа…
Далебі, ми не оригінальні, -
так твердять діти в нас, -
оригінал – ніде…
і скрізь –
крізь кожного і всіх,
на віки вічні...
Одна машина ми,
премудрий механізм, що час штампує,
перелаштовує, модернізує,
де кожен гвинт гуде ледь чутною журбою
за втраченим життям…
життям, яке минає…
якого не було і вже не буде…
Машина часу - генератор туги й болю,
зубчасті передачі євхаристії батьків-дітей,
де воскресіння передує смерті, смерть – снуванню,
у нескінченних низках перехрещених родів,
що одне в одного б’ючкують складовими, -
один за всіх і всі за одного, -
складаючи картини потерпання
без задуму, без плану, без мети –
паноптикум страждань і марнотратство сподівання
суто статистичного буття…
Доню, ТИ за мною плачеш?...
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
