| © Сергій Двірний, 04-10-2015
|
Не хочу бути як хтось.
Не хочу бути кимось.
Не хочу бути як всі.
І, навіть, кожним,
що жив коли-небудь, живе чи буде жити…
Не хочу бути самим собою –
самобутнім, неповторним, хто
іншим – Бог, собі - зразок,
хто долю власну за бороду тримає…
Не хочу…
Не хочу бути,
не хочу хотіти…
На що ж все це проміняю?
На що проміняю мальовничі й жаскі краєвиди,
моря, океани, гори, степи,
урочі ліси, де тінь всяка - наслання,
розлогі дерева – осиротілі хрести?
На що проміняю небо пташине, на крилах якого
мов на віялах вій тріпочуть уривки казок, мрій, снів,
клоччям туманів ранку осіннього, круговертям барвистим
призахідних хмар?
На що проміняю зоряні ночі,піднесеність зору,
місяця світло на білій стіні, аж небокрай стає
простопадним, обертаючи кожної речі краї
у химерних Країв розмаїття?
На що проміняю очі смарагдові, що душу виймають
і пускають в політ вище неба, вище самої високості
здіймаючи її у долонь човні неначе моляться
Богу, ніби ясність із світла черпають?
На що проміняю губи – згуби гарячі, що надять
за гострі мури зубів, на п’єдестал язика, у лоно
вологе й червоне, де дотик і слово – нерозлучне одне,
мов глина і дух у тілі Адама?
На що розміняю усміх дитячий, пухкі рученята,
що мужність тримають, материнство вливають у груди
ніби небо у гроно, крихітними роблять безмежні світи,
вивертаючись, світом у світ, черевом жінки?
На що проміняю простір і час, насолоду і страх
тривання, чекання на когось чи щось, тихого кроку,
що розходиться в серці, як колами хвиля, сферою -
світло, чорним вихрінням пожежа на голій стерні?
На що проміняю чарівність долі, відкриту мандрам
у відомі й невідомі світи, знанням осягнутим й неосягненним,
хвилюючим творам, уяві, що рве на куски, стишує бурю,
перехоплюючи горло високе, виоране круговертю неба в тобі?
На що обміняю народження й смерть, що плече у плече
величаються, пнуться мов руки час охопити, пальців замком
заокруглити світ, німбом утілень од землі відірватись,
зімкнувши орбіти в неперервний ланцюг?
На що проміняю саму досконалість,
у котрій сконання - приборканий звір?
На що проміняю цей вірш, словами якого волаю
у біль сліпооку сторінок, язиком підпираючи твердь
піднебіння як небо атланти, як тетраграма невимовне ім’я
Богів, що без голосу ряду не знає?
На що проміняю слова – розщеплений подих,
що ряхтить променистим нутром, кущем неопалимим
яріє, де оселилась душа, звивши, слово за словом,
світ як гніздо, як вітер яким колись відлетить?
На що обміняю «я», яке й ухопити не ладен,
яке мені не належить, якому не належу і…
(от, і знову від мене тікає!)
на що проміняю його полохливу присутність
між вістрями дотиків, що творця і створіння єднають?
На що все це проміняю?
На можливість бути усім
й, водночас, ніким і нічим не тривати?
На буття, яке піниться, клекоче, бурлить,
але мій потойбічний покій не тривожить?
На що обміняю, щоб не було це банальною втечею -
смертю,
пустопорожнім ніщо
у трупному смороді пам’яті?
Аби ж то мав відповідь…
Не маю,
не маю слів, які б піймали її в тенета подиху,
ніжно вклали у гніздо душі і гріли би у жменях
серця, мов сонне пташеня, здіймаючись теплом
крізь горло, коли б язик їх палко вимовляв…
Далебі, чого ж я хочу?
(аби хотів хотіти)
Чого?
Не крайнощів,
не золотої середини –
числа:
без кількості, без суми,
без множини і однини,
яке не ділить і не множить,
але яке не нуль
і не єдине все…
Чому ж, спитаєте, число?
Бо, ми численні…
Бо, число – любов, -
нелицемірна й анонімна, -
що за інших душу й тіло віддала…
Авжеж, любов – число численних,
де не числиться ніхто…
Амінь!
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
