...він ніби жив у ті часи, коли
ще гнали повз прочинені ворота
буланих, сірих, карих кобилиць
з нічної паші тільки що світало...
а потім кобилиць отих не стало...
десь ділись, зникли чи перевелись?
перетворились на ковбасні фарші
у боєнь чорних ненаситних пащах
страхів затерплих теплих кінських душ?
не руш тепер тих спогадів...не руш.
...він ніби жив у ті часи, коли
по стертих рейках повз пусті перони
ще потяги стогнали парові -
в просякнутих від кіптяви вагонах
везли металобрухт із світу в світ...
а потім вже ті потяги й самі
тягли до печі, де вони сконали,
щоб стати знов кавалком сірим сталі,
металом перекованим в гвіздки,
які заб'ють у віко домовин...
його дитячих мрій про сиве небо...
не воруши тих споминів...не треба.
...він ніби жив у ті часи, коли
йшов сірий натовп повз граніт трибуни
з шеренгою невмерлих ще вождів
під мідні труби духових оркестрів....
а потім труни з трупами старців
по тій же площі на стальних лафетах
під ті ж оркестри тільки інші марші
тягнули цуги сірих кобилиць,
з яких не встигли ще зробити фарші...
чи може інші коні то були?
