То ж де твої обіцяні схили,
Київські вулиці, що пахнуть Францією?
Де тобою обіцяний парадайз?
Фламенко, «duende» та імпульси,
Промені твого тіла,
Де доторки танцю вічної пристрасті,
Ти ж віриш, що та не вмира в людині,
А десь є невідомою могилою в тілі…
Де ж твоє обіцяне пробудження мене зі сну –
Як зустріч на березі після довгого плавання.
Де заплив наш на віражні дистанції з плескотом почуттів?
Яка вона, твоя ніжність,
Що не тільки тіло обіцяє,
Які вони – твої недоступні обійми?
Чи затишно в них?
Як часто ти міг би пустити мене
У світлиці твоєї люб’язності, щирості й любові?
Це величезна загадка: бачити твої руки, але не знати –
Ласкаво чи ні у твоїх обіймах?
Чи є там сонце, чи тільки інертність?
Чи є там прихисток, чи тільки хата?
Чи є там спокій, чи тільки будні?
Чи є там чим поживитися:
Пилок, нектар чи соки,
З яких мені б пити, мов метелику,
Що оце присів би тобі на плече
Насамкінець літа –у пошуку останнього тепла.
… де ж твої обіцяні схили, об’єднані на двох вічністю.
Можливо у тій миті ми б розділили свої життя.
Мав би бути чудовий магнітний запис биття сердець
Двох збитих паперових літачків,
Що впали на окраєць схилу,
На окраєць літа,
На кінчику сил.
Все неіснуюче – прекрасне.
Десь там ми прожили найкращі свої життя,
Як добре, що стрілися, - помріяти…
