Час – вірш, котрий римує вглиб
(за роком рік)
рядки з чужих віршів,
неначе із чернетки пише чистовик,
немов каміння розкидає і збира воднораз.
Час – вірш віршів:
переріз строф,
що ніби кров’ю голосами набухає,
мов хіть чи рана
і знову жилкою тоненькою б’ючкує
на горлі самоти,
що рими наче подихи ковтає,
віршуючи себе немов вершу,
пожадливу як черево Левіафана,
що віками навкружний простір одміря.
Отак і звершується світ…
Далебі, світ – це цята,
яка сама на себе збоку позира,
мінячись боками мов чорнил краплина
в кінці вірша.
Світ – цитата,
яка себе цитує
(цитатами цитат),
сама себе батує на стовпці,
чатуючи на «це» і «ти»,
аби цитати не виходили за межі
цяти.
Тож, не бійтесь римувати
за роком рік…
Хай кидають у вас каміння цят,
хай розпинають на стовпах охрещених цитат –
це усього лиш вірш…
перегорніть сторінку,
і заново почніть,
віддавши все, чого від вас хотіли:
не поділити цят,
і не доповнити цитат –
є те, що є…
Хай буде Риму - Рим, а римі – рима.
Безглуздо за минулим побиватись,
або ж майбутнім перейматись,
воістину: на кожен день свій вірш…
