Вірш – мов протилежна стать,
з ним треба переспати,
аби пізнати доконечно
його в собі,
себе у ньому…
У сутінках натхненної уяви
вимацуючи образ ніби тіло,
пестити підйоми теми,
годити лініям напруги,
перекладаючи неспокій в площину мелодій,
опуклість композицій, родзинки сюжету,
тужаві від спокусливих фантазій.
Вслухаючись у подих ритму,
прокладати борозну чуття
у ніжних хащах екзотичних ароматів,
в'яжучи тенета ерогенних точок, ком, двокрапок
у вершу строф.
Пробувати перстом глибину,
надихаючись побудженням єства
до насолоди й болю,
допоки між піднесених гіпербол
сльозу не пустить
рожа співчуття.
Переплітаючись кінцівками у римах,
занурювати губи в соковиту м’якоть
подвійних значень,
впиваючись нектаром смислів,
що порскають в обличчя
з залоз тремких рядків,
смакуючи слова на язиці,
язик у лоні слова.
Коли ж набувши над чужим,
над своїм тілом втратиш владу,
ввійшовши в ритм,
що, віршуючи тіла, утілює вірші,
руками впрись у біль сторінки
пустивши слину у відкритий рот вірша -
цівкою тягучої нестями,
немов ковтаєш сам себе,
вливаючись вологою між губ
як між рядків…
Й затріпотиш мов лист,
коли занурившись в округлість голосних
осяяння на тебе зійде -
у схлипах букв, у криках слів
передчуваючи розв’язку кульмінації
у найхимернішій з метафор,
де натхнення вибухне востаннє,
оргазмом освятивши збочення вірша…
Щаслива втома погамує пристрасть,
і, розплівшись із віршем,
який лежить вже безсловесний і безсилий,
плямуючи паперу білизну,
провалюєшся в сон,
притиснувши свій вірш до серця,
щоб вранці знов палким жаданням ошаліти…
або ж пошкодувати гірко,
із розпачем жахнувшись
огиді тіла
сплюндрованих рядків…
Авжеж, вірш – протилежна стать,
твоя найкраща половина,
з якою став
або ж не став
одне.
