Зелені розбризки рослин
з перлиною роси в короні
мов із суттю…
Ні: листя мов зелені мушлі,
розкриті перлами роси, о!
Або: роси – ночі очі,
що темний скраплювали простір
і повилазили з орбіт
од здивування
ясним, барвистим ранком…
Ні, краще так: роса – чернетки круговиду,
що до світання
з світил перемальовує небо,
ронячи в рослин розправлені долоні,
немов автографи зірок
чи їх світлини…
І ось ряхтять на листях мов сторінках
знаками зеленого архіву.
Комахи, - писарі квапливі, -
реєстри строчать на прозорих крильцях,
під бундючним наглядом корови,
що схилилася над ними,
як богиня неба
у пахощах Молочного шляху…
Кипить робота канцелярська,
по краплиночці збирається
історія доби,
аж явить, врешті, правду:
небо – риба,
що пливає поволі в тверді первозданній
сяючи блакитною лускою,
хмаринки, ротом виднокола,
хапає ніч від дня…
Роса ж – її ікра,
що уночі на листя наметала, –
чернетки і автографи, воднораз, -
коли приспала ревність сонця
(аж раптом в небі новому
народиться і сонце нове?..)
…Зніму важенні, мов копита, черевики,
риби ніг пущу по травах
(хвостами куцими вперед), -
нехай сліди залишать
автографом дворядним в ембріонах, -
і розсміюсь:
Яке ж бо небо риба?!
Небо – пісня!
Вірш музичний,
що лунає від заграви до заграви,
на чорних й білих клавішах акордів.
Роса ж – її сріблясті ноти,
що зірвалися на землю
тремом променистих струн,
нанизаних над декою зокола…
коли на них заграла риба
із тулубом корови.
