Кольорова пора. Розлітання твоїх передмість
на вітражні скалки, на повільні зітхання про мене, –
ніби чийсь молодий, чийсь пахучий небачений хист
вже закликав сюди перелітних жінок і джазменів.
Нащо плаче вона, адже сльози її не горять?
Розлітання скалок і реклам артистичні судоми:
все – ремесла її, все її нерозгадана стать,
що себе принесла аж до сходів тобі, молодому.
Ти зітхаєш. Тобі неможливо зустрінути всіх –
через вікна осель, через юрми осіннього ринку.
Не зупиниш нудьги. Не розділиш на видих і вдих
цю пташину гірку,
цю до листя притулену жінку.
