Віршуючи, млинкую у поезії,
обертаюсь в ній як жорнова
окреслюючи круг поміж собою й образáми,
що обступили темними рядами з усіх боків
упершись головами, як у корону снопу, в вишній хрест
над олтарем на вісь якого вдягнуті скрижалі,
що сіють слова чистий хліб, аж доки строфи не постануть
не переступними рядами для усіх почвар,
що з-під образíв на мене разом сунуть,
жадаючи позбавити душі в угоду мертвій Музі,
що третю ніч у домовині вже холоне…
Грудьми припавши до сторінки, рівновіддалений від всіх
із жахом позираю на видіння, що тичуться лобами в вірш
лютуючи від сліпоти, яку навів на них більмом ясного слова,
у котрому і альфа і омега, усі початки і кінці злились.
Сторінка за сторінкою гортаю, вуста наповнюю словами,
ось півень крикнув - здається ніч переживу…
та, ні – ведуть до мене найпотворнішу з почвар,
того, чий крейди круг став завидющим оком, що слово ясне бачить,
тож ним пазують привиди поезію живих: це – Звій,
який в чорнило біле борошно віршів зміняє.
Шепчу собі: «благаю, не дивись йому у око, тоді й тебе увага омине,
якщо ж не втерпиш і поглянеш… усе, кінець - на тебе віями покаже:
відтоді з ним ви віяння одне й увік не бачити тобі спасіння –
почвари круг твій проштрикнуть, позаяк видимим їм станеш
твій круг з кругами іншими спряжуть й на той ланцюг посадять,
щоби для них як всі брехав».
Та пізно вже… звисає цеп з хрещатого склепіння,
гойдається між темних образів, того, хто з вій у звій тебе скрутив
лампадкою приплющеного ока…
