Ні квітень, ані паводок. Вона.
В чарки налито й випито відразу.
На стінах б'ються голі литки джазу,
юнацький страх вистрибує з вікна
у прохолодну жимолость, у млість,
де заплелися сутінки, і звідки
зайшов облізлий безпритульний гість,
і лиже руки, і зі столу їсть,
і тулиться натомлено до литки.
Ще тіні обступають зусібіч.
Лише десята. Не творити світу.
Лише губами випустити річ
у полохливу блуканину віч,
що в темряві чорніші антрациту.
Напризволяще. Нанівець. Ущерть.
Не роздягатись – нищити і рвати –
хай потім ранок буде винуватий
за одяг цей на скатерці картатій,
то байдуже, бо вранці буде смерть –
станційний квітень, мокрий і гіркий.
Чужого ліжка прохолодний присок...
На підвіконні – випиті чарки.
Позавіконню – голі литки лісу.
