Вздовж довгих алей
високих тополь
креслить
повітряну лінію
погляд..
та кроки
щоразу
змушені
повторяти
звивини
стежки..
Крізь
міцні стовбури,
мов через колони
Акрополю,
проривається
вечірнє світло
і залишає
на червонястім піску
гострі смуги тіней -
нетривких,
як перші зуби
дітей..
Дихаю
у ще теплу,
осяйну,
блакитну пастель
завмерлого міста
і чую,
як над ним
плетуть
довгі й сухі руки дерев
мерехтливе
мереживо віття
і як
співає,
клекоче
підземна ріка..
Тривати б отак
цій ідилії
до нескінченності..
та, мабуть, не та пора -
чорні круки
вже невгамовно
перекреслюють
небо..
Але доки мій погляд
ще летить
вздовж
високих алей,
доти ще
дихаю
у світлу
пастель
мого
міста..
