Сяйво вечорів
Покотився день кудись за гори
І останній промінь догорів.
Ми йдемо з тобою через поле
В золотому сяйві вечорів.
Під ногами стеляться тумани
І гуляє місяць в небесах.
Заливає золотом лимани,
Губить промені холодні у лісах.
Гомінкі міста і тихі села
Ніч накрила зоряним рядном.
Я така щаслива і весела
І життя здається дивним сном.
Бо іду з тобою через поле,
І тремтить рука в твоїй руці.
Ти повір, коханий, я ніколи
Не забуду зустрічі оці!
****
Ніжно щось шепчу на вухо,
Щоки палають твої.
Падають тихо і глухо
Сльози в долоні мої.
"Ну припини, ангелочку,
Ми вже не діти малі..."
Котяться з вій на сорочку
Каплі солоно-гіркі.
"Що ти, не плач, ангелочку!
Я лиш для тебе живу!"
Капають срібним струмочком
Сльози в пожовклу траву.
Вже не шепочу на вухо...
Де ти, солодкий мій гріх?
Капають тихо і глухо
Сльози пекучі на сніг.
Весна
Яка краса! Прийшла весна!
Душа втікає в небеса.
Горять малинові уста,
Поглянь на мене. Я не та!
Я вже змінилася, повір.
Чому мовчиш, відводиш зір?
Поглянь в блакитні небеса -
Літає там душа моя.
Не бачиш? Ні? То озирнись.
Я тут. Я поруч. Подивись
До тебе руку простягаю.
Ти йдеш? А я ж тебе кохаю!
Не йди! Благаю, зупинись!
Я знаю, що була колись
Несправедливою і злою
Та ти мене зробив такою!
Ти йдеш? Іди! Я не тримаю,
Сама ще трішки політаю,
Бо серце рветься в небеса.
Прийшла весна! Прийшла весна!
Забули
Зустрілись на межі і очі відвернули.
Тепер ми вже чужі. Забули. Все забули!
Минули наші дні і ночі промайнули,
Лишилися одні. Забули. Все забули!
Текло щось по щоках – не бачили, не чули.
Літали в небесах… забули. Все забули!
Заснули наші дні, і ночі задрімали.
Зустрілись на межі, та іншими не стали.
Зустрілись на межі і очі відвернули,
Давно ми вже чужі! Давно ми все забули!
Зоряна ніч
Тихий шепіт зоряної ночі,
Темрява ховає усмішку мою.
З трепетом дивлюся в твої очі
І уста шепочуть: «Я люблю!»
Лиш тебе одного я кохаю,
Крізь сніги й морози я до тебе йшла.
Та чому в очах твоїх холодних
Не знаходжу ніжності й тепла?
«Пробач!» - злетіло з уст твоїх медових,
В душі прокинулися хуртовини злі.
Твій образ милий і прекрасний
Навіки зник в нічній пітьмі.
В вирі закрутилися сніжинки,
Й зорепадом хлинули до ніг.
В очах горіли діамантові сльозинки
І перлами котилися у сніг.
В душі стогнали білі заметілі,
Прощальний поцілунок обпікав уста.
Шалено бився пульс, душа кричала:
«Я знов самотня, знову я одна!»
Ніжний шепіт зоряної ночі,
Темрява ховає сльози на очах.
Я тебе побачу ще не раз, коханий,
Ти прийдеш до мене у рожевих снах.
Втрачене щастя
Без тебе години летять без упину,
Сльозами восковими плаче свіча.
Я вітром весняним до тебе прилину
І ніжно торкнуся я твого плеча.
Я полум’ям стану і в серці твоєму
Розтоплю байдужості лід.
Скажи, що зробити, щоб знову почути
Спокусливий голос і ніжне: «привіт!»
Я ангелом стану й на згадку залишу
Дві білі пір’їни зі свого крила.
Ти глянеш на них і, можливо, згадаєш,
Що в серці твоєму колись я жила.
Під ноги твої з яблуневого цвіту
Я килим живий без вагань простелю.
Колючкою рози проколю долоню,
І кров’ю своєю напишу «люблю».
Зорею самотньою буду світити,
Щоб ти не блукав в лабіринтах життя.
Так хочу те втрачене щастя вернути,
Та знаю – немає назад вороття!
Весняна ніч
Весняна ніч обняла землю,
Зірки купаються в ставу.
Упали роси кришталеві
На оксамитову траву.
Притих невтомний соловейко,
Дрімають яблуні в саду.
Одній мені чомусь не спиться,
До тебе стежкою іду.
Роса цілує босі ноги,
Волосся вітер розвіва.
А я іду, й сама не знаю,
Чому душа моя співа.
Вже серпик місяця сховався,
Погасли зорі в небесах.
А ти до мне посміхався,
І бився пульс в твоїх очах.
В траві горіли самоцвіти,
Зітхав весняно соловей,
А ми сміялися, як діти,
І лилась радість із грудей.
Перша любов
Ти мені знову й знову даруєш
Світлий погляд, усмішку ясну.
І під зорями ніжно цілуєш,
А я тихо шепочу «Люблю»!
Але серце моє неслухняне,
Не до тебе любов’ю горить.
«Пригадай своє перше кохання,
Зупинись!» - так серденько кричить.
Тихо шепчу на вушко «Кохаю»,
І не зміню я слова свого.
Але десь, в глибині мого серця
Тліє іскра кохання давно.
І колись розгориться та іскра,
Як побачу я першу любов.
І не знаю, коханий, чи зможу
Я до тебе вернутися знов!
Осінь
Дрімає осінь на дротах,
Сріблясті нитки безнадії
Малюють смуток на плечах,
І стогнуть в серці буревії.
В моїх очах лиш біль і страх,
Скував мороз солодкі мрії.
Прийди, коханий, хоч у снах,
Зігрій мене вогнем надії.
Заснула осінь на дротах,
Холодний іній ліг на вії.
Горить кришталь в моїх очах.
Була любов… Лишились мрії.
Журавка
Палахкотить рубіново калина
І осінь зачаровано мовчить.
Летить самотня, втомлена журавка,
В очах сльоза зрадливая горить.
Дрімає ліс, шумлять дощі холодні,
Сльозами осені напоєна земля.
Крізь сіру пелену летить журавка,
Зрадливого шукає журавля.
В її душі лунає музика осіння,
Та чуються в ній ноти весняні.
Німе застигло в серці запитання:
«Побачу ще хоч раз його, чи ні?»
На крилах журавлів спустився вечір,
На душу птахи смуток ліг і щем.
«Ти вже не мій!» - кричало її серце
І лились сльози золотим дощем.
Полум’яніють айстри й хризантеми,
Згасає день в осінній млі.
І десь високо в синім небі,
Летять в безсмертя журавлі.
Мої вірші
Знову муза прилетіла
І за ручку я берусь.
Мої вірші безталанні
Чи потрібні ви комусь?
Прочитають, та й забудуть,
Час зітре скупі рядки.
Хтось похвалить, хтось осудить,
Посміється залюбки.
Смійтесь, люди, на здоров’я,
А мені нема коли.
Знову муза прилетіла,
В двері стукає крильми.
Запрошу її до хати,
Хай нашіптує рядки.
Посиніють від поезій
Білосніжні сторінки.
Я давно вже не писала,
Ручка мерзне на вікні.
Мої вірші безталанні,
Не потрібні ви мені!
****
Знову туш потекла,
Чорні каплі на білім лиці.
Я від тебе втекла,
Біль стікає дощем по руці.
Вітер б’є по ногах,
Я до крові кусаю уста.
Ти прилинеш у снах,
Та душа вже холодна, пуста.
Я не впущу тебе,
В серці двері закрились давно.
Вітер свище, гуде,
Не зігріє червоне вино.
Плаче дощ за вікно,
Я помадою пишу на склі,
«Ми не будем разом –
Згасла іскра кохання в душі!»
Сирітка
Сидить на маминій могилі
Сирітка маленька давно.
А люди кругом веселяться,
Бо свято велике – Різдво.
Ніхто не голубить дитятки,
Так ніжно, як неня було.
І гірко на серці в малятки,
Так ниє і плаче воно.
«О нене моя, рідна нене,
Чому ти від мене пішла?
Прилинь же скоріше до мене,
Так хочу твого я тепла!»
Так гірко дитятко ридало,
І кликало неню свою.
Незчулося, як задрімало,
Лишень на хвилинку одну.
І сниться, немов у тумані,
З младенцем малим на руках
Підходить прекрасная пані,
Уся в голубих пеленах.
«Ти кликав мене? – запитала,
Оце ж я до тебе прийшла».
І пестила, й сльози втирала,
«Не плач більш! Я – мама твоя!»
