Незчулись, як минувся Маковій,
як ненавмисно висипався в поле,
де Мати йде, стерня їй ноги коле,
кривавий жереб, муки вікові,
рахманне тло осіннього престолу.
Вона несе пелюшки й мотузки,
і час несе – у струпах і пухлинах,
і нас несе до ніг покласти Сину –
чи то за вітром пущені квітки,
чи втаєні од вітру насінини...
