Заплутався вітер
у верховітті -
шепоче, співає і ниє..
й допоки осінній іній
не спинить
ці нарікання,
не переллється докір
у пісню криштальну -
у дзвін застиглих крапель
і скрипи стужавілих кісток..
Напевно,
так плачуть мовчазні дерева -
мовчазні і скам´янілі,
наче огрубілі
обличчя
менгірів,
мов
наші лиця
під зливою розпачу й гніву..
Певно, так плачуть фосилії -
древні відбитки
трилобітів -
доісторичних
океанських
майже метеликів..
І ми -
вершинна сходинка на еволюційній драбині -
мабуть, сприймаємо цей спів
за давній міф і легенду -
але ж чому
серце завше
скрутиться равликом,
коли долинає давній шепіт
морів
з ластур - морських черепашок -
чи глибин
верховіття?..........
