Стою на перехресті літа
і осені -
стою на балконі
над пропастю
й дивлюся на повний Місяць -
сходить, срібнолиций,
і сипле кришталь
на берези..
Боюся.. тебе, чоловіче..
місячний блукальцю..
Мандруєш по небі
серед зір -
і мій зір
вихоплює твою вічну тінь..
Там, у країні тіней
ховається літо..
і мої літа..
Але ж я
ще при заході сонця
біжу босонога
по пагорбі
серед розквітлого вересу
і кричу:
"Літо, зупинись хоч на мить!
Ще не все доспівала,
ще хоч ковток повітря і слова -
Сонце моє, життя моє -
не ховайся за хмарами і морем.."
Сонце-Місяцю мій,
чоловіче астральний,
сиплеш кришталь на дерева і трави,
на моє волосся -
а я все кричу, бо боюсь:
"Златогривий Вересню мій,
ще зачекай!
Зачекай на спізнілу мене,
на мою останню любов.."
