занурив перо у чорнило
й старанно шкрябаю букви.
згідно правилам каліграфії
виводжу в життя
по білому в рисках паперу
чуте не раз у своєму житті
слово пишу чорнилом
...(шість років тоді було)...
а що ж то за слово перше?
не вгадаєш нізащо! -
бо не "матуся", ні, а... - "рама".
лише зараз,
на схилі років збагнув
сакраментальність
того першого слова чорнильного:
рама - простір мого існування,
доля моя,
мій хомут,
якого люблю...бо мушу.
а ще я люблю тумани,
вечірню зорю і розсвіти -
особливо влітку,
коли трави і квіти косами
вплітаються в раму мого буття,
коли тополя, верба і калина
ведуть суперечки із вітром,
а річка
тоненькою синьою стрічкою
окреслює коло арени цирка -
там малесенькі люди
стріляють водою з пістолів,
з піскОвих гармат і танків
випулюють різнорозмірне
кольорове драже,
розсипаючи цукор у полі бою,
гатять
карамельковими ракетами,
а іграшково крихітні гвинтокрили
і пластмасові літачки
кИдають зверху кульки,
що лопаються і спадають
золотою щедрою зливою...
і люди! - співають весело
і йдуть у атаку у танці (наче в балеті),
обіймаються
і фантани пускають з очей... -
я розсміявся!
від сміху впав аж у крісло.
нюхаю нашатир,
щоб не з"їхати з глузду
і не втратити дійсність під старість...
- ох! розсмішили ж мене війною!.. до сліз -
хапаюсь за кулькову ручку
і на папері
на чистобілому
виводжу каряво - Р А М А...
...аби не забути дитинство.
