Я мабуть колись пробачу тобі твою сумну безнадійну любов до мене,
засновану на ритмічних перегуках слів,
яких я чомусь не чую.
Чую. І мовчу. Бо не відповідаю.
Бо свідомо не хочу відповідати.
Бо натренованими м’язами поглядів
відштовхую їх від себе,
а вони однаково прилипають,
не забуваються.
Я майже гидую тими словами
і лечу,
як метелик на вогонь,
до власних липучих слів, в
ід яких він гидливо морщить губи
і зневажливо хитає головою.
Ні. Він відмовляє мені навіть в тому,
чого я ще не сказала,
і чого ніколи можливо не скажу,
але знає,
що прагну усіма вібраціями думки.
Як і я знаю твої слова
задовго до тебе,
ти ще не подумав,
а я вже гидливо кривлю губи і нервуюся –
який він недоречний – думаю,
і не відчуваю навіть приємності від того,
що ти мене любиш,
хоча зазвичай доволі мило бути любленою.
Твоє побіліле обличчя від передихів -
швидких і мимобіжних –
моїми парфумами,
твої холодні знервовані руки,
що навмання опиняються біля мого стану –
я боюся тебе і лечу як метелик на вогонь до нього,
що боїться мене
і це замкнуте коло.
