Я забулась, ослабла, я зарилася в книги.
Я програла, замерзла, я себе підкорила.
Ти забув – тепер ясно, я ж усе пам’ятаю.
Я тебе як примару, уночі пригадаю.
Я тобою – повітрям – буду дихати тихо.
Лиш поклич мене пошепки, коли станеться лихо.
Я тебе, чесне слово, не почну проклинати.
І згадати забуте теж не буду прохати.
Я програла – це правда. Можеш ти посміятись.
Це для тебе потіха, а мені задихатись.
Не забути, не спитись, не захлинутись з горя.
Я для тебе лиш крапля серед тихого моря.
Я навіки застрягла на розвилці дороги.
Протягни мені руку, щоб притихли тривоги.
Подивися на мене, хоч на мить, не хвилину.
На покинуту, змерзлу, покірну, невинну.
Зникне сонце, стемніє. Потім знову і знову.
Від образи й надії я вже втратила мову.
Я покину розвилку, я покину дорогу.
Відсвяткую десь тихо я твою перемогу.
І забуду… Навіки. Я забуду назавжди.
Я прийму немов ліки всю жорстокість від правди.
Я прийму весь той холод, я прийму все мовчання.
Переповнене горем, напишу я прощання
І, спаливши, забуду. Я забуду про тебе.
Я спустошена буду, я погляну на небо.
Спокій, тиша – я плачу. І не знаю з-за чого.
Переповненість болем, а навколо – нічого.
Я заснула. Програвши, я признала поразку.
А прокинувшись зранку, болі скинула маску.
Я не бачила сонця, не дивилась на нього.
Я боялась згадати, не дійшовши до свого.
Та все марно. Згадала. Не змогла вже спинитись.
Що віддала – назавжди, залишилось змиритись.
Та це все. Все що сталось – згадала.
Я не плакала, ні. Я тебе не шукала.
Все давно вже забуто, хоч і я пам’ятаю.
Ти прийшов, посміхнувся, та не я вже благаю.
Тобі холодно, лячно. Ти протягуєш руку.
Ти мені щось говориш, а від мене ні звуку.
Тобі справді шкода… Знай, байдуже мені.
Всю відкинуту біль я полишу тобі…
