бо я мовчу на домагання своїх емоцій – як шалена,
і боюся дивитися у вічі своїм словам,
промовленим чи то із великої пристрасті
чи то із ще більшої образи того,
що ображається на мене,
і я не встигаю за своїми словами,
що кришаться і сумують разом зі мною,
безсердечною,
бо я руйную почуття того, що не має ніяких почуттів,
я не ображаюся на себе за те,
що зруйнувала власне бажане щастя,
я не ображаюся на тебе за те,
що я зруйнувала твою ненависть,
яка неодмінно ще відродиться
і ти маритимеш моїми губами у сні
і відганятимеш спогад про їхнє бентежне мерехтіння,
а я пригадуватиму,
як довго і вперто ти на мене чекаєш,
і не різатиму собі вен,
бо пробачаю тобі твою любов,
а він мені мою не пробачить,
бо я смертельно боялася,
що він розпізнає її – за випадковим порухом думки,
за руками, за лінією долі,
але він не розпізнавав,
і він розпізнав мою любов у іншій,
що потрапила під її відблиски –
смертельно ясні і розкішно прозорі.
Він не розпізнавав так довго у мені
і відразу розпізнав у ній.
Бо хотів розпізнати.
