не звинувачуй, не кричи, не плач,
я пробачаю собі всі провини,
я не бачу, хто ти і де,
я знаю твої сльози поночі,
я знаю, що ти ненавидиш мене більше ніж любиш,
я знаю, що нічого не вдію із собою,
із тобою, із ним,
бо я так само плачу поночі
і так само більше ненавиджу як люблю,
бо мене ще не ненавиділи так як ти,
а я вже ненавиділа,
і любила,
і мордувалась,
і ставала занудою,
яка пише любовні вірші і вірші про себе,
і тероризувала тебе і інших,
бо я стаю скажена і ненавиджу увесь світ,
так, як ти мене,
і музика – я ж не слухала музики,
а тепер захлинаюсь
її спазмами і криками,
бо хтось кричав нею до такої як я,
хтось такий як ти,
хтось так само безнадійно розчарований
і безнадійно поневолений такою як я,
і так само безнадійно відкинутий як я,
таким само безнадійно ображеним як він,
і я зникаю від безнадії,
і я боюся безнадії,
бо коли нема надії,
то нема мене,
