Коли побачиш, розкажи
нам всім, щоб знали в суєті,
як воскресають
на межі
пітьми й світанку ті святі,
що вже вмирали – раз і сім,
в кухвайках падали на дно –
та після кровосніжних зим
вставали сіяти зерно.
* * *
Співає тенором комар.
Жаби звучать на двох фаготах.
У присмерку для всіх комах
і земноводних є робота.
І я при ділі. Волочусь
то по траві, то вздовж підлоги.
Чи то шепчу, чи то мовчу,
чи то дивлюсь собі під ноги,
хоча нічого не згубив –
хіба що посмішку з губів.
* * *
Так весело тоді було:
десь близько лісовик і мавка,
а ти на дереві, як мавпа,
і так співаєш, щоб гуло.
Пообдираєш руки й плечі,
а то й штанину розірвéш.
А день – як рік.
Як тиждень, вечір,
і знехотя додому йдеш,
бо за штани...
* * *
Не питайте неба,
не питайте вітру,
ні тролейбусів, квапливих мов жуки,
де шукати треба
ту, що божим ритмом
надихає стомлені рядки.
Я без неба знаю,
і без вітру знаю,
що в тролейбус сяду – і гайда!
Вискочу прожогом
і здаля впізнаю –
ось вона...
іде...
її хода!
* * *
Натягнув на скрипці
коси з свого носа
стомлений, але вітальний біс.
Заспівала дзвінко
скрипка стоголоса –
попросила публіка на “біс”.
Так на фестивалі
“Золота підкова”
лавром вшанували кращий звук.
Коли грає майстер,
вийде однаково –
чорт чи бог бере смика до рук.
* * *
Повигризали паралелі
на глобусі свої сліди.
Меридіани б’ють у стелю –
шукають напрямків туди,
де на пінгвінах сонце гріє
себе від їхнього тепла.
Ще хтось про щось несміло мріє,
але дарма. Зима прийшла.
