Яке безумство: там десь сніги, а у нас задуха. І сни-рядки.
Просмажене місто схоже на мушлю. Я знаю: ти їх збираєш.
Твої пінгвіни мене бояться. Мої океани для них терпкі
І теплі. А я хронічно сива, шалена й хронічно мене немає.
Там десь моря застигли. Холонуть і промерзають. А в них плюють
Всі ті, що проходять повз і лишають обгортки – з дитячих казок.
Я вивчила ніч напам’ять. Суботу. І полюсну водність твою.
То що? Розказати? Чи, може, ти сам мені першим усе розкажеш?
Яке безглуздя: твої пінгвіни пірнати вчаться, а в нас – спориш.
Сухий. Розростався. Гарячим літом повільно у мене входив.
Ти знаєш, як жити. Та дивно: чомусь не живеш, а, здається, летиш.
Я вмію літати, проте не лечу, а пірнаю й ховаюсь (під воду).
