Липкі руки, замазані у зелень,
торкають твоє усміхнене лице,
гладять рум'яні щічки,
високий розумний лоб.
Твоя усмішка дивна,
немов складена із фрагментів,
я дивлюся і не впізнаю себе у жодному,
але ти вперто наказуєш мені не відводити очей.
Ця гра мене втомила, проте я не відведу.
Літо занурене у темне прядиво,
вовча шерсть кублиться попід вікон,
за якими вже сплять наморені батьки.
Я надворі, згори гомінко,
там гойдають гілки примарні пташки.
Ти зростаєш з-поза дерев
у глодовому мороці, твої оченята лискотять
сумно і спокійно.
Поруч тебе то сунеться, то поривається
неслухняною твариною вітер.
Ти кажеш, що я тобі більше не потрібна,
що далі ти сама,
і кидаєш мене долілиць,
крокуючи до темних будівель міста.
Роса оглушно дзвенить тобі вслід
і скліпується з трави у землю.
Сьогодні крізь важку дрімоту спеки
я знову почула твій голос.
Він шарпнув мене і зімлів.
