Пане президенте, Україна плаче,
Сльози ті пекучі з сорому й журби,
Що її зробили старцем ви ледачим
І жебрацькі в руки видали торби.
По усьому світу милостиню просить,
Там – щербатий долар, там – десяток лір.
- Дайте, не минайте, - лиш одно голосить.
Пане президенте, та з яких це пір
Мріяти народ став про сухар жебрацький,
Та чи рук у нього, розуму нема,
Щоби за роботу взятись миром хвацько,
Лиш би в ситій хаті стріла нас зима?
Пане президенте, певно, не в народі
Криється причина сорому й журби,
Не в менталітеті, не в людській природі,
А у тих, хто славу кроїть на торби.
Пане президенте, чи по нашій хаті
Проповзла навала сарани й щурів,
Що по закордонах прагнете змітати
Ви засохлі крихти із чужих столів?
Суєта суєт то – і нічого більше,
Не додасть багатства вижебраний гріш,
Як нема таланту – не напишеш вірша,
То карикатура буде, а не вірш.
Пане президенте, пане дорогенький,
Як народ беретесь вивести у світ,
Ради Бога, людям поясніть гарненько,
Що веде Сусанін завжди до боліт.
Не зійти в указах те болото вічне,
Як за ними діла, мов котячих сліз,
Як реформи наші – з байки пересічні
Лебідь, Рак і Щука, та розбитий віз.
Пане президенте, Україна плаче,
Дайте ви їй спокій від правлінь-тортур,
Від сліпців-указів та реформ незрячих,
Дайте ви їй спокій від карикатур.
