Все так закам'яніло! -
це сяйво місяця, ця скеля крейдяна,
в ущелині якої лежимо ми
спиною до спини. Я чую крик сови
у синяві промерзлій.
Нестерпні голосні мене у серце стромлять.
Дитина у колисці білій зітхає й крутиться,
і роззявляє ротика у вимаганні.
Її маленьке личко карбоване у дереві, червоному й болючому.
Аж раптом зорі - такі одвічні, нездоланні та різкі.
Один лиш поторк: опікає і болить.
Твоїх очей не видно.
Ось тут, де яблунева паморозь квіткова
холóдить ніч, ходжу по колу
над урвищем старих провин, глибоких і гірких.
Любов сюди прийти невзмозі.
Безодня чорна глибочіє у собі.
На іншому її краю
маленька майорить душа, малесенька лічинка біла.
І я не маю вже ні рук, ні ніг.
Хто ж це понівечив нас так?
Рідіє темрява. Торкаємось, немов каліки.
