Знати б свою долю, постелить соломи,
Там, де маєш впасти на крутім шляху,
Знати б своє серце і не мати грому
Із любові тої, що уся в гріху.
Бути б у цім світі ангелом, і тільки
Поливати рясно у раю кущі,
Ех, пізнати б душу власну, ще й настільки,
Щоб було в ній ясно і не йшли дощі.
Ех, прожити б вірно зранку й до смеркання,
Щоб всяк був безгрішний, всяк без каяття,
Як було б чудово!... От лиш є питання –
Без дощів і грому чи було б життя?
