Роки губимо чом край дороги в пилюці,
Чом дні сиплемо просом між літ споришем,
Щастям маримо завжди й весь вік з ним в розлуці,
Краще мріємо жити й буденно живем?
І хто б як не старався сягнути далеко,
Та на старість в журбі сповиває свій день,
Чом злітаючий в юності в небо лелека,
На струхлявілий в старості моститься пень?
Чом життя так влаштовано якось невдало,
Що на шкапу завжди перетворить коня,
Чом вагітніти в юності мрії давало,
Як саме – вічний похорон зжитого дня?
А можливо, і є в тому сенс нам незнаний,
Ми живемо, щоб вмерти, вмираєм, щоб жити,
Щоб не лопнуть від сміху, ми плодим страждання,
І сміємось, щоб в горі себе не втопити.
