Відмсти мене,
коханий, відомсти! -
Про те шепоче
листя на тополі.
І вітер у своїй лихій сваволі
гукає: Чуєш! Жінку відомсти!
Візьми те слово,
гостре як рапіра,
на кінчику, ніби отрута, віра
у відомщення.
Коси відомсти,
жіночі коси.
З них зніми ганьбу.
Та поверни їй впевнену ходу,
розправила, щоб знову
свої плечі
й зростила крила,
як тоді, в той вечір,
коли ти вперше говорив:
"ЛЮБЛЮ".
