Вогкий лискучий батіг розтяв синяве поле
навпіл.
Цей пейзаж не змовить зайвого,
начинивши спухлий простір
пустим доводом дощу.
Тягне холодом і землею.
Розлогою глухотою повен слух,
закоркований позіхом;
пам'ять - непроминальним прислівником.
Скоро.
Мої груди замліли від бажання
вдихнути
душу в старий наївний вигад.
Він привів сюди мене.
він привів дивну людину
з лункою тугою між ребер.
Ребрована огорожа ховає старі
гримкі ймена,
зумисне затримані в безрік
на цій захмареній пустці.
Уздовж чорного смажного розтину
квітнуть волошки
і п'ють,
доки я проминаю.
Здалеку вертається мій дім.
