Серед літа запалав
В його серці пломінь чарівний
До тої, котру бачив уві сні.
Довгі коси золоті,
Ніжнії вуста рожеві
Й небесні очі, світлі та сумні...
Все те в серці він ховав,
Мов найдорожчий в світі скарб,
Йдучи до неї на легких вітрах.
Довго ті слова шукав,
Плетучи їх із теплих барв
І проганяючи холодний страх.
О, нещасний сину снів,
Твоя душа розкрита, мов
Ясний тюльпан.
О, нещасний сину мрій,
Ти відшукав свою любов,
А сам пропав.
У рішучу долі мить
Доніс він золоті слова
До тої, котрій серденько співа.
Та не слухала вона;
В її душі була зима,
Хоч він всі серця струни обірвав.
Прогнала його у тінь,
Де самоти бринить сльоза.
Він загубився у журби лісах.
Тільки тиха далечінь,
Промінь та весни гроза
Відлунювали у його слідах.
О, нещасний сину снів,
Твоє життя розбите, мов
Дзвінкий кришталь.
О, нещасний сину мрій,
Тебе чекає не любов,
А темна даль.
На шляху його тяжкім
Смерть спіткала і забрала вмить,
Туди, де пломінь серця не горить.
Тільки птахою душа
Лишилася у світлих снах
І ось в дівочий сон вона летить...
Злотокоса діва враз
Відчула біль душі своєї,
Який не відчувала все життя.
То прийшов кохання час,
Невчасно він прийшов до неї.
Кричали сльози геть у небуття...
