| © Катруся Степанка, 30-05-2015
|
1 - частина
«І тільки пам'ять серце гріє»
Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Своє звичайно, нащо мені інше,
Назад бо, вже немає вороття,
В ньому змішалося і праведне, і грішне.
Твої дороги всі ведуть вперед,
Тобі ще хочеться пізнати все на світі,
Мені у тому вже нема потреб,
Радію кожній, ще прожитій миті.
Тільки тепер прийшло те розуміння,
Що жити нам потрібно тут і зараз,
Але із покоління в покоління
Здається нам, що це старечий галас.
Колись так само, відмахнусь рукою:
- Давайте завтра, ніколи сьогодні,
А те сьогодні сплинуло рікою,
Ось, завтра, але жити вже не годні.
Що? Чую вже погано. Так і бачу.
Кажи, дитинко, трішки голосніше.
А. Ні. Тобі здалося. Я не плачу.
Сльози самі течуть. Чому? То їм видніше.
Сльози - вода, де їх береться стільки,
Лікарі кажуть лікувати очі,
Хіба ж то очі лікувати тільки,
Коли душа схиляється до ночі.
Колись була і я малим дитятком,
Тулилася так само до бабусі,
Збудований наш вік таким порядком,
Ростеш, старієш... у такому русі.
Маленькою йшла до бабусі спати,
Вона рукою, мов крилом накриє,
Легенько починає колихати,
Мугикає, тільки вона так вміє.
А я тулюся, так мені є добре,
Як котеня, клубочком засинаю,
І все життя бурхливе і хоробре
За цими ніжними руками залишаю.
Питаєшся чому було бурхливе?
Була дитям. Хоробрість там до чого?
І в цій порі нам все було важливе,
Потрібна мужність в подоланні всього.
Дорослим то здається все смішним,
Забавами дитячі вболівання,
Та діти не погоджуються з цим
Бо дуже болісні і їх страждання.
Болить однаково у будь якому віці,
Поріжеш палець, чи заниє зуб.
Зуба, казали - викинь за полиці,
А виросте новий, кріпкий як дуб.
Я вірила і біль ставала менша,
Розхитувала пальцем залюбки,
Бо за полицями чекала його миша,
Вона збирає їх не день, не два - віки.
Ти що, не віриш? Думаєш це байки?
Молочні зубчики не кидала в комору?
Тим, хто не вірив, ми робили сайки,
Лякливим теж, таку легку докору.
Як так, не знаєш що це таке сайка?
В які ж ви ігри граєтесь? Дивись.
Коли збиралася нас невелика зграйка,
Так провіряли витримку колись.
Зненацька чимсь махнеш перед очима,
Злякається, що розкриває рота
І поки той стояв очима блимав,
По підбородку, аж зубів цокоти.
То саєчка за ляк і всім є смішно,
Бо то не боляче, а тільки гра.
Ну, що, сподобалось? Правда потішно.
Навчи своїх, хай грає дітвора.
***
Що скочила, чом не сидиш на місці?
А, бачу. Платтячко новеньке
І стрічечки яскраві у косичці,
Як наше сонечко і небо голубеньке.
Ой, ой, вертлява. Гарна. Гарна.
Питаєш чи було таке у мене?
Було. З ним сталася ледве не драма,
З краваткою, все фіолетово-зелене.
Що сталося вельми цікаво знати?
Сідай, все оповім тобі в деталях,
Тоді і гадки не могла я мати,
Що все життя скінчилося б на палях.
***
"– Марйо-о-о! дивися! де твоя дитина!
– Ой, дядьку, милий, не кажіть!
– Як зачепилась за гілляку,
хоч би не впала з переляку.
– Я не боюся, дядьку, йдіть
куди ішли, в свою дорогу!
– Піду... віддаси душу Богу,
що буду я тоді робить?
Марй-о-о, дивись куди залізла,
внизу штахети, гострі пАлі.
Вишу.
В самої морда кисла.
Ой-йой! Що буде тепер далі?
Хотілось вивіркою бути,
залізти вверх по деревині,
а що зависну я на дрині,
як буду зверху вниз летіти,
хіба то було в голові.
Хоч не роздерлась до кровІ.
– Ой, Боже, люди, яке щастя,
що видалося кріпке плаття,
уберегло дитя мені.
Пошите гарно, до пуття.
Воно спасло дочці життя!
Мовчу, лиш блимаю очима.
Вишу отут уже давненько,
навіть і дихала тихенько,
щоб не побачила то мама,
зі мною завше якась драма.
Побігла ж бо сама, без просу,
новеньким платтям похвалитись.
Не довго стало і носитись,
порвалось вщент і з заді й збоку,
от буду мати я мороку…
Ось, зараз знімуть і усе.
Дадуть добренько на горіхи…
Нема у кого знайти втіхи.
Ще хоч би хто – вони удвох.
Ой, збережи ти мене, Бог!
Зняли, полегшено зітхнули.
А я тікати що є духу,
не в вивірку, а вже у муху
перетворилася ураз,
хоч і стояти був наказ.
– Побігла, значить ціла.
Ти, Марйо, не переживай,
дитині міг би бути край.
На ці штахети якби впала,
було б усе, точно б пропала.
А я біжу, що маю сили, –
Боже, хоч би не зловили.
І не втямки було тоді.
Щаслива мати там стояла.
Живою дитина зостала".
***
Приємно так на серці стало, –
Які щасливі були дні.
Усього було тоді мало,
були ми завше не одні.
Дітки бо дуже люблять кучі,
знаходяться завжди ведучі,
придумується щось новеньке
і граємось, ой, не тихенько.
Сиджу отут одна – забута,
бо для дітей ніби отрута.
Кому потрібне є старе!
Ще бавляться коли мале.
Прикута вже до цього крісла.
Так. Так. Чогось я знову скисла.
Яке це крісло ненависне...
як і життя – добре і грішне.
Стіни чотири, лиш віконце,
інколи попадає сонце,
та і різниці тут нема
як в тілі і душі зима.
Хіба чекаємо ми старість,
коли життя проходить в радість.
Вона ж бо звалиться зненацька.
Ось, на тобі – така є цяцька
і куди цяцьку цю подіти,
тепер мусиш її любити.
Просити хочеться у Бога,
була б коротшою дорога.
Болячки тіла. Душі біль.
Один тепер у житті стиль.
І тільки пам’ять серце гріє…
Хоч трішки.
Наскільки уміє."
***
Заснула. Так дитя заговорила.
Сопе тихенько, посміхається у сні.
Тепер вже мої руки, наче крила,
Клубочком котеня ввіряється мені.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
