Б’ється лобом жук об шибку.
Чом’ до мене хоче?
День в садку згасає швидко,
вікна – очі ночі.
У кімнаті тихо й свято,
як в чужому храмі.
Можу мовчки заспівати
гарними словами.
Можу вголос закричати,
жук і не почує.
На колоді біля хати
сірий кіт ночує.
Десь – насправді чи омана –
співає людина.
За осіннім за туманом
ти, моя єдина.
* * *
Скажіть мені, моя далека,
що-небудь пошепки.
Крізь сніг
іще не відлетів лелека,
бо вас покинути не міг.
Над танцмайданчиком літає
мій паперовий зорельот.
Скажіть мені, чи вже світає
і чи потрібен йще пілот.
* * *
Це просто смішно:
знову осінь,
а літа наче не було.
Упертий вітер листя носить
за те, що жовтим зацвіло.
За що мені така покута?
Мабуть, за те, чим нагрішив –
душа завжди була закута
під панцирем облудних слів,
під павутинням недовіри
до того, що було моє.
Недолюбив і недоміряв,
а осінь
листям
в очі б’є.
* * *
Я до жалів не маю шани.
Мені завжди бракує сліз
на всіх:
хороших і поганих,
на тих, хто вгору,
тих, що вниз.
Почнеш ридати – і без ліку
зберуться в чергу!
А проте
собаки, діти і каліки
нуртують у душі святе.
* * *
Ви можете мені сказати
(нехай помовчить етикет),
що вірші в мене всі із вати,
а сам я ватяний поет.
Якщо ж так сталося, що знала
це ремесло моя рука,
коли бодай рядок писала
(чи, може, навіть піврядка),
скажіть і це.
* * *
Порозумілися з сватами.
Маруся колупає піч,
а Той, що міряє світанок,
сміється.
Присмерк, вечір, ніч.
Десятий місяць по томý –
Різдво, Водохреща, морози.
А Той, що міряє пітьму,
вже рахувати мусить сльози,
бо ця дитина – не йому.
