Коли заграє муза Баха,
То хочеться, щоб божий суд
Почався завтра.
Чорна сваха
Нарешті знатиме, що жнуть
Для обмолоту.
Стиглий колос
В могилу кидати – дурне.
Це буде гарно: кожний голос
Себе почує.
Чи страшне,
Чи лагідне запишуть судді
Червоно-чорним на папір,
Але небіжчиків розбудять
Під темперований клавір.
* * *
Чи хтось мені про те сказав,
Чи сам я випитав у друзів,
Та нині знаю, що вокзал –
Найкраще місце для ілюзій.
Тут, сновигаючись в юрбі,
Відчуєш раптом щемну втіху
Від того, що щастить тобі
Кудись втікти від свого лиха.
Я знаю, що моя дорога
Вже стерлася від подошов,
Що я – апостол.
Але бога
В своє служіння не знайшов.
Мене в купелі не хрестили,
То ж не зрікаюся хреста,
Коли дивлюся – маю сили –
На те, що є лиш пустота.
* * *
Хоч осінь, а тепленький дощ.
Хоч осінь, а весна триває.
Я не герой, не зек, не вождь,
не піп, не генуезький дож,
не блазень.
Із вікна трамваю
дивлюся на свічада площ –
дивлюсь і пошепки співаю,
що я ні той, ні цей…
А хто ж?
* * *
Щоб не наврочити собі,
я не скажу, що був щасливий.
Та над стернею бачив зливу,
волошки щемно-голубі.
Втішався, як німецькі танки
десь під Житомиром горять,
як від забутої альтанки
на стовп дереться виноград.
Хоча й поволі, не одразу,
тих, що недобрі, забував,
а жодну з багатьох образу
собі в коханки не обрав.
Все. Чи не все. Банально: зливи,
альтанка, волошковий щем…
Ото ж бо й є! Я був щасливий
сьогодні вранці під дощем.
* * *
Якби не бачив,
то не знав би
про дві зіниці сатани –
про ту немилосердну звабу,
що йде на люди від війни:
коли все миле – і не миле,
життя страшне – і смерть страшна…
І за собою чуєш крила,
і не вилазиш із лайна.
