Я не пам’ятаю перемоги, а війну безглузду пам’ятаю. Брехунів зухвалі монологи. Ненависть без права і без краю.
Пам’ятаю, як горіли села. Танки їхали по трупах. Кровожерливі веселощі в скронях жадібністю гупали.
Я не пам’ятаю слави. Щось і подвиг не пригадую. Клич у бій звучав лукаво, героїзм був напівправдою.
Пам’ятаю, як у школі вчили генетичні коди. Вчили, чоловік – це воїн. Вчили, наче жінка – здобич. Вчились слухатися старших і не слухатися совісті, всім разом ходити маршем і топтати все, що хочеться.
Пам’ятаю вовчі зграї, що з собаками погризлися. З рідним воєм проти лаю влаштували травлю гідності. Краплі сліз в хмільному океані, що стріляли градом в спину.
Мед і бруд, дощі криваві.
Плач небесних крокодилів.
Курс історії для вбивці. Меч, не мир в законі божому.
Смерть з усіх екранів дивиться. Душу й тіло їй положимо, бо війна – поразка кожного. І вона триває вічно, поки пам’ять переможених перемогою скалічена.
Я не пам’ятаю перемогу. Тільки мертвих й тих, хто мучився.
Пам’ятаю, люди мають змогу у війні не брати участі.
