Я помираю у кущах під тином,
Бо якийсь негідник злямзив в мене
Для «Сотбіса» картину.
Я так волав, що голос мій зірвався в крик,
І ось тепер я вже пропащий чоловік…
Такий, як всі – нікчемний неборак,
Якого хтось навмисно схарапудив…
Йому сказав я коротко – мудак!
Є в мене все,
Але немає щастя.
Адже людське паскудство душить суб’єктивно,
А ось сидіти в кінозалі «Київ»
Це на причуд дуже, дуже об’єктивно.
І як не примудряйся в тему увійти,
Мене тримають кимось в голову угвинчені гвинти.
Ось так я і живу – ні смик, ні брик.
Все думаю про Палестину,
Але в вухах дзвенить обридла Палестріна…
«Котра година? – я спитав у себе.
А дух сказав, що зараз десять без п’яти.
