1.
Хоч осінь, а тепленький дощ.
Хоч листопад – життя триває.
Я не герой, не зек, не вождь,
не блазень…
Із вікна трамваю
дивлюся на свічада площ
і гімни пошепки співаю.
Буває, не щастить брутальних
своїх позбутися ідей:
якщо при храмі є вбиральня –
це для богів чи для людей?
Один професор думку мав
непересічну для науки:
вродились люди всі від мавп,
а мавпи – Дарвінові внуки.
2.
Пускає газ газована вода,
шампан іскриться бульбашками щастя,
жовтіє жовтим біла борода –
це все термодинаміка причастя.
Живу в лікарні – і не сниться
щось із здорових давніх днів
(хіба що перша полуниця,
яку колись на грядці з’їв).
Потрібна делікатність всюди.
Часник занадто запашний –
в труні не їм, бо межи люди
покличуть нас на Суд страшний.
3.
Хоч я живу у творчому польоті,
хоч від епохи я не відстаю,
проте, мадам, я не цураюсь плоті –
це я кажу про вашу і свою.
Я, ма шер, не вродився французом,
але вмію не гірш, ніж вони,
елегантно трясти своїм пузом,
заховавши його під штани.
Все це є для філософа тема,
бо гостріша вогню і ножа,
бо немає кохання окремо
від того, чим є захват і лжа.
4.
Спочатку космос зніс яйце.
Тріщала довго шкаралупа
і розійшлась. Твоє лице
мені всміхнулось звідти, люба.
Осінні залишки тепла
я ложкою зібрав для тебе.
Прийшла, побачила… Пішла:
мовляв, занадто сіре небо.
Була.
Немає.
Вже не буде?
Хоч жди, хоч плач, а хоч умри.
Ходив, питав. Сказали люди,
вона пішла, бо комари.
Ти знаєш, що десь вона є –
ота, що з блискучого льоду
виделкою видовбе серце твоє
і кине в розпечену воду.
Мужчини, я всіх вас питаю
(і всі не брешіть, бо заб’ю),
що краще – із Євою бути без раю,
чи бути без неї в раю?
5.
Ми всі буваємо бадьорі або снулі,
худі й товсті – такою є юрба.
Не додивляйся до чужої ґулі,
то не побачать і твого горба.
Тобі, мій друже, залюбки
пораду цю даю:
щоб розуміть чужі думки,
май хоч одну свою.
6.
Вважаючи, що все – товар
(той, що дешевший, для убогих),
ти в рай проскочив за хабар
і мрієш про посаду Бога.
Свої закони в суєти,
у спокою, в пітьми.
Якщо ти виростив глисти,
кажи про себе «ми».
7.
Чи я пливу, бо воду чую,
чи є вода, бо я пливу?
Чи ще живий, бо я римую,
чи я римую, бо живу?
Зливаються споріднені слова –
контекст стає суцільним, наче м’ясо.
Поезія тоді лише жива,
коли з-під слів не дзенькають прикраси.
8.
Лебідка лібідо любила,
і лебідь лібідо любив.
Втішала ця могутня сила
курей, жар-птиць і голубів.
Люблю лизати з бритви мед:
люблю жінок. Моя ти мила!
З тобою старт, з тобою злет,
з тобою виростають крила.
Уже весна. Посіяли овес.
Чому мені так сумно і так гірко?
Я викраду для тебе синю зірку,
що мерехтить в сузір’ї Вірний Пес.
Кохана, озирнися крізь простори!
Побач мене в смарагдовій росі.
Я маю серце, сповнене покори,
я твій апостол в молодім вівсі.
Болять мені мої коханки –
фантомні болі. Ностальжі…
В чужих постелях ранні ранки,
і щастя з горем на межі.
Вони постукалися в двері,
я відчинив і сам не рад:
у мене в спальнім інтер’єрі
Мазох, а з ним маркіз де Сад.
9.
Був якийсь він нещасний, той чорт –
і кульгав, і сякався, а душу
намагався придбати за торт.
Вибачався: «Робота… я мушу…»
У нас у всіх бувають друзі,
що мають думку на умі
про те, що ти сидиш в тюрмі,
а всі вони сидять в джакузі.
10.
Поцілував троянду в губи –
і облетіли пелюстки.
Чому ж це я тобі не любий?
Побрила б краще колючки.
Коли в качиному гнізді
повилуплялись орленята,
заплакав качур у біді,
а качка стала геть пихата.
11.
Який бомонд у цій вітальні –
гуманітарні маяки!
Всі анекдоти – генітальні,
геть матюкальні всі думки.
Гуманітарні барахолки
не затоварені від чуда.
А що робити? Вушко голки
насправді менше від верблюда.
12.
Як Той, що оживляв недужих
(але при сивій бороді),
я вчусь ходити по воді
(але спочатку по калюжах).
Не завжди сценарії влучні,
не завжди трапляється чудо.
Великі завжди учать учнів,
та лиш у найбільших був Юда.
Тендітний, як равлик без мушлі,
брутальний, як п’яний ведмідь,
не знаю, чи вмію, не хочу – та мушу
роздвоєним бути щомить.
13.
Хтось мусить перший мудрими очами
розгледіти не вежу, не бульвар:
ніхто не бачив лондонських туманів,
аж доки їх не змалював маляр.
А далі – з дурної картини
почавсь змодернований злет:
навчились творить геніальні кретини
художній Ч-Ж туалет.
14.
На шахову дошку лягає імла,
та дивляться зорі з вікОн:
вона – королева, ота, що була
два ходи тому пішаком.
Неправда в гаслі «кожному – своє»,
усе фальшують ті й оті епохи:
слонів малюють меншими, ніж є,
натомість завше завеликі блохи.
Комар був меншенький, ніж слон,
але ж амбітний… Носом риє!
Його призначили послом
туди, де косить малярія.
Брудним, голодним і нужденним
слід знати про властивість свисту:
героїв вигнали з арени –
йдуть клоуни на їхнє місце.
15.
Так язиком об зуби креше,
що душу зловить не одну.
Страшніший є не той, хто бреше,
а той, хто вірить брехуну.
Він хліб їсть сам, не дасть вам солі,
покаже, де у нас тюрма,
та не позичить парасолю
в сезон, коли дощів нема.
Геть ситуація паршива:
там, де чиновник цар і бог,
гребе, як п’ятирукий Шива,
за себе й ще за чотирьох.
16.
Міркує, молиться чи діє,
чи переказує легенду,
католик небом володіє,
юдей бере його в оренду.
Там, де копальні Соломона,
де в Мертвім морі зла ропа,
де Тора знає всі закони,
є рабин, а нема попа.
Навіщо, Боже, і за що
не сотворив мене юдеєм?
У синагогу я б зайшов
і точно знав би – хто я, де я.
А так між різних християн
гублюся, бо не маю стійла:
право… като… адвен… Хто я?
Навіщо стільки душ для тіла?
17.
Ми вмиті, вчені та культурні,
а в книгах міліард ідей.
Тоді, на бога, звідки дурні –
числом їх більше, ніж людей.
Зрівнявшись зором із кротом,
я став простий, немов протон.
Вже не сміюся і не плачу,
бо зайвої дурні не бачу.
Воно було таке нещасне –
таке, яких у гроб кладуть.
Питаю: «Що тобі, Прекрасне?»
Пищить: «На мене всію плюють».
Скрипить наш розум, як об камінь сані,
не бачимо шляхетну простоту
і робимо дві дірки у паркані:
велику – псові, меншеньку – коту.
18.
Ну що з того, що кличе їх до раю
невтомний, впертий, голосний тамтам?
Діди й баби не родяться. Вмирають, –
але все’дно їх повно тут і там.
Нудьга, хвороби, сивина…
Плюю на вас! Зрадливість тіла…
Життя мінливе, як війна,
незмінність – втіха для дебіла.
Не хочеш плакати – плати,
щоб клоуни з червоним носом
хотіли встати і прийти,
коли за горло душить осінь.
По дві зіниці в кожне око
мені писалось на роду.
Далеко бачу і глибоко,
але навпомацки іду.
Скажу я, Гамлете, тобі,
що це є щастя – небо і дорога.
Звичайно, ліпше вибрати to by,
Бо not to by – від чорта, не від Бога.
Зухвалість є основою життя.
Кохання – квітка для основ основи.
Все інше – випадковості, сміття,
все інше – дзвін на шиї у корови.
Коли є роль, то мусить бути гра.
Коли почав, то маєш догравати.
Ось так живеш – і вже прийшла пора.
Не страшно вмерти, страшно умирати.
