Квітневій вітер
Вдерся в мою ірландську хатинку,
Що стоїть серед пагорбів спогадів,
Серед вересових пустищ вічної казки
(Яку так ніхто і не прочитав)
І цього дня Блідого Весняного Сонця.
Повітря пахло легендами:
Залізом мечів Ніала Дев’яти Заручників,
Горілими торфовищами часів короля
Конна Сто Битв,
Козячими шкірами літописів
Короля Кормака Мудрого.
Повітря пахло диким камінням
З якого мурували круглі башти
Чорні монахи кляштору Клонмакнойс,
Повітря пахло давниною,
Самим одвічним Часом.
Тільки квітами воно не пахло:
Не вчувалося аромату
Анемон та рясту, медунки та пролісків –
Бо в нашій старій Ірландії надто терпким
Є віскі історії, грог давнини кланів,
Ель того зачарованого кола
Яким біжимо нескінченно
І ніяк з того божевілля не вирвемось,
Повітря пахне Часом – тільки ним.
Особливо на торфовищах...
На пустках наших спогадів...
